Давно дочитала цей мемуар – Гарріет Браун. «Хоробра дівчинка їсть: Боротьба однієї родини із анорексією» – і все тягну із відгуком, хоча книжка дуже-дуже сподобалася, і цілком ймовірно, це пов’язано із самою темою книги – анорексією у підлітки і тим, як із цим живе родина. На мою думку, це прекрасна книга насамперед для батьків: вона є поглядом дорослої людини на цей розлад та його вплив на родину.
Намагаючись осмислити те, що відбувається із її донькою, та допомогти їй, мати Кітті опрацювала величезну кількість літератури. Тому «Хоробра дівчинка їсть» – це також і короткий конспект усього прочитаного нею та обдуманого з урахуванням того, що відбувається із Кітті, як це сталося у цій конкретній родині, чи вписується ця родина у формули, пропоновані клінічними психологами.
Кілька моментів, які мене зачепили (і це лише кілька):
– авторка жорстко критикує психодинамічний підхід до анорексії (для прикладу, Банч), наполягаючи на тому, що клінічні психологи часто-густо виводили свої теорії про анорексію плутаючи причинно-наслідкові зв’язки (не анорексія, тому що дисфункціональна родина, а родина стає дисфункціональною внаслідок анорексії у дитини),
– вона піднімає питання соціальних стосунків із огрядністю – власних, тих, що побутували у її родині, лікарів (з їхніми тілами та розладами харчової поведінки, із тілами пацієнтів, зокрема, вона показує те, як «ненависть до жиру» – фетфобія – впливає на прийняття рішень медиками, коли вони зарано сповільнюють відгодовування дітей з остраху, що у тих з’явиться надмірна вага), суспільних (страшнуватий, м’яко кажучи, приклад «картань про жир» (fatbashing) cеред дівчат-підлітків, які використовуються для вибудування стосунків у групі – та ієрархії у ній же),
– Браун пише про біологію голодування – про дослідження, які зокрема демонструють, як змінюються стосунки із їжею та тілом унаслідок довготривалого голодування: «фізичний процес голодування призводить до психологічних симптомів, серед яких депресія, тривожність і одержимість їжею та харчуванням»,
– авторка описує біологічну теорію анорексії – «гіпотеза про адаптацію, необхідну для втечі від голоднечі» (adapted-to-flee-famine hypothesis), яка ставить під питання саму можливість психодинамічної допомоги за анорексії,
– вона також ставить питання про стиґматизацію людей із розладами харчової поведінки та говорить про те, як саме вже слово «анорексичка» ототожнює людину із розладом, заперечуючи її існування поза хворобою;
– дуже важливою тезою, на якій наполягає Браун та яка, наскільки я зрозуміла, підтримується родинно-орієнтованою терапією (family-based therapy), є те, що спочатку людину потрібно відгодувати для нормальної саме для цієї людини ваги, оскільки «у результаті інтенсивної терапії із людиною з анорексією ви отримуєте дуже проникливий труп, бо мозок не спроможний ні мислити, ні обробляти інформацію належним чином без достатньої кількості глюкози».
І ще пару цитат із книжки:
«Анорексія – це ув’язнення за нескоєний людиною злочин, який прецінь сповнює її почуттями провини та жаху». «Не забувай дивитися крізь те, що каже Кітті, на те, що вона відчуває. Вочевидь, це не завжди одне й те саме».