М. Моеззі. «Галдол і гіацинти»

У Світовий день біполярного розладу принесла у дзьобі ще одну автобіографію – «Галдол і гіацинти» Мелоді Моеззі, письменниці, юристки, громадської активістки та людини, яка живе зі біполярним розладом особистості.

З-поміж усіх автобіографій, у яких авторки опрацьовують свій власних досвід життя із психічними розладами, говорять про те, у чому система медичної/психологічної допомоги виявилася провальною або навпаки, а також про важливість переосмислення підходів до надання допомоги людям із психічними розладами (і про те, як вони спираються на цей власний досвід у своїй професійній діяльності), на мою думку, «Галдол і гіацинти» є унікальною саме завдяки тожсамості авторки і тому, як вона намагається пов’язати її зі своїм розладом.

Читати далі

М. Стівенс. “Налякана до самовтрати”

Увага: у тексті тригери про насильство над дітьми та педофілію.

Цієї осені моя колекція автобіографій жінок про їхні, іноді здолані, психічні розлади поповнилася ще однією – книгою «Налякана до самовтрати. Моя подорож з насильства та божевілля до виживання та процвітання» Мішель Стівенс (Michelle Stevens. Scared Selfless. My Journey from Abuse and Madness to Surviving and Thriving). Довго чекала на неї у черзі у бібліотеці. Довго не могла почати її читати. А потім так само довго не могла щось про неї написати. І зараз, коли я сиджу, відкривши файл, мені хочеться утекти у комфорт свого життя.

Читати далі

Г. Браун. «Хоробра дівчинка їсть»

Давно дочитала цей мемуар – Гарріет Браун. «Хоробра дівчинка їсть: Боротьба однієї родини із анорексією» – і все тягну із відгуком, хоча книжка дуже-дуже сподобалася, і цілком ймовірно, це пов’язано із самою темою книги – анорексією у підлітки і тим, як із цим живе родина. На мою думку, це прекрасна книга насамперед для батьків: вона є поглядом дорослої людини на цей розлад та його вплив на родину.

Намагаючись осмислити те, що відбувається із її донькою, та допомогти їй, мати Кітті опрацювала величезну кількість літератури. Тому «Хоробра дівчинка їсть» – це також і короткий конспект усього прочитаного нею та обдуманого з урахуванням того, що відбувається із Кітті, як це сталося у цій конкретній родині, чи вписується ця родина у формули, пропоновані клінічними психологами.

Читати далі

Віннікотт. “Цей фемінізм”

Навколо цієї невеличкої статті Віннікотта – «Цей фемінізм» («This Feminism», представлена як доповідь 1964 р., вперше опублікована 1986 р.) – ходила більше місяця – з острахом. Цікавість перемогла.

А тепер так само з острахом думаю про те, чи варто про неї писати. І про те, чи існує на неї відповідь жіноча, з психотерапевтичної, аналітичної позиції. Чи потрібно на це відповідати взагалі. Чи просто піти далі, наче цього і не було. І чи маю право я – як феміністка, яка є психологинею, – просто мовчати про статтю, написану більш ніж півстоліття тому? Чи має взагалі сенс згадувати про неї, сподіваючись на те, що про неї забули?..

1964 р. – друга хвиля фемінізму; вже є перший переклад «Другої статі» англійською (хоча й недолугий, якщо вірити критикам); пише свої статті з феміністичною інтерпретацією християнських догматів Мері Дейлі (її перша монографія «Церква та друга стать» вийде друком 1968 р.)  та розвивається Вікка; Мартін Лютер Кінг отримує Нобелівську премію миру за ідеї боротьби з нерівністю ненасильницькими методами; в Об’єднаному королівстві уже прийнятий закон про рівну оплату праці (1963), а Закон про громадянські права (за редакцією 1964 р.) заборонив працедавцям дискримінацію на основі статі. Чи це вплинуло на центральну позицію (чи то пак модний тепер «мейнстрім») психо/аналітичної спільноти? Вплинуло – найцікавішим чином.

Ця допоповідь Віннікотта – блискучий приклад спротиву та культурного привласнення, що їх чинить істеблішмент змінам, спроможним розхилитати самі його підвалини. Віннікотт – психоаналітик. Відповідно, у своїх теоретичних (чи не дуже) міркуваннях він спирається на психоаналітичну теорію Фройда. Йдеться про засадничу для фройдівської теорії психології жінок концепцію фалічного етапу розвитку, який дівчатами проживається як заздрість до пенісу та формує у них комплекс меншовартісності, ідею про надцінність ерегованого пенісу, фантазію (а надалі – й ілюзію) про прихований пеніс – і все це призводить до формування садомазохістичної організації психіки жінок.

Утім, «садо» – це вже те, що додає Віннікотт. Він також додає до цієї теорії ідею заздрості чоловіків до жінок та ідею про те, що «у найпримітивній формі ідентифікації [із чоловіками] жінка може використати чоловіка, а отже й отримати бонус від передачі їй чоловічності та переживання того, що вона має її у собі, аби відчути себе жінкою». (Можливо, що це його інтерпретації ідей Юнга про аніму-анімуса, але напевно цього не знаю.) Ще одна ідея, яка, здається, є цілком Віннікоттовою, – це ненависть до жінки, бо вона народжує геть усіх, у тому числі й жінок, аже всі – і чоловіки, і жінки – колись від жінки залежали, а отже «ненависть до цього якимось чином має трансформуватися у вдячність, що є умовою досягнення повної зрілості особистості».

Сюди Віннікотт фантастичним чином вплітає фемінізм: «…надзвичайно милий чоловік може або довести жінку-партнерку до неймовірного потребування кожного чоловіка, навіть жахливого чоловіка, примітивного жорстокого чоловіка, який нікому не подобається й не може сподобатися, або примусити її удатися до її власної чоловічності, посилюючи складові її латентного фемінізму». Адже фемінізм – це, з точки зору Віннікота, патологія (більшою чи меншою мірою), за якої жінка може або протестувати проти чоловічого суспільства з позиції чоловічого хизування, вкоріненого у непройдену нею фалічну фазу, або відмовитися визнати свою меншовартісність (принаймні у сфері фізичного розвитку).

Що я скажу… Антропологічно цікавий приклад використання наукових теорій і культурного привласнення (cultural appropriation) для підтримки та посилення поточного соціального устрою. Для прикладу, пояснюючи свою ідею про жінку, що вона є жінкою, яка народжує усіх, Віннікотт бере образ, який є одним із найважливіших для фемінізму та пошуків у сфері жіночої духовності, теології та релігії – образ триєдиної жінки (дівчинка, матір, стара жінка), – і пише:

«У міфі постійно з’являються три покоління жінок, або три жінки із різними функціями. Незалежно від того, чи є у жінки діти, чи ні, вона знаходиться у цій нескінченній серії; вона немовля, жінка та бабця, вона матір, дівчинка-немовля та немовля немовляти. Це дає їй можливість бути брехливою. Вона може бути маленькою та солоденькою, аби зловити собі чоловіка, тоді стати дружиною-матір’ю, яка домінуватиме, а далі – люб’язною бабусею.»

Він стверджує, що чоловіки на таке не спроможні. Їм доводиться докладати величезних зусиль, аби відокремитися від жінки, – і таким чином вони віднаходять свою чоловічу єдність. І чим зрілішими вони стають у процесі цього, тим унікальнішими вони є. Жінкам це недоступно. І саме цьому заздрять феміністки.

Тобто це не чоловіки ігнорують існування клітора настільки, що перші системні дослідження цього органу почали проводити лише у 21 столітті і тільки зараз сформувалося розуміння того, наскільки складним цей орган є насправді (і я навіть не буду згадувати про те, як подекуди в Європі лікували істерію або інші психічні розлади у жінок); це жінки заздрять пенісу. Це не чоловіки пишуть про свою заздрість до спроможності народжувати та своє власне відчуття меншовартості перед жінкою – це жіноча брехливість. Це не чоловіки утверджуються у світі – у тому числі й науковому,- утверджуючи свою зверхність та владу над жінками, це жінки – звабниці.  

Найстрашнішим мені здається навіть не те, що на подібні міркування у науковому середовищі покладаються і досі, і навіть не те, що вони є невідрефлексованим виплодом тої самої ненависті та заздрості до жінок, спроеційованої на самих же жінок, геніальної на загал людини, а те, що вони так само невідрефлексовано сприймається подальшими поколіннями психологів/инь. Для прикладу, нещодавно бачила розлогу статтю про фалічних жінок, у якій наполегливо радилося «прийняти свою жіночність» та стверджується – буквально!- таке: «У кожної жінки, яка народила дитину, є зваба зробити її своїм нарцистичним продовженням, своїм «фалосом» (http://www.psychologies.ru/standpoint/fallicheskie-jenschinyi-trend-nashego-vremeni/).

Віннікотта тепер відкладу. Це треба _прийняти_ та осмислити, щоби мати можливість керуватися його іншими значними теоретичними надбаннями – і не ранитися через відсутність гідного місця для жінки у його інтелектуальному всесвіті. Бо, схоже, у жінки, як і раніше, лишається лише два варіанти вибору: або мазохізм, або фемінізм (Глорія Стайнем).

Хлопець, якого виховували як собаку

Буду чесною: книжка «Хлопець, якого виховували як собаку, та інші історії із записника дитячого психіатра: Чому можуть навчити нас травматизовані діти про втрати, любов і зцілення» (Bruce D. Perrry, Maia Szalavitz, The Boy Who Way Raised as a Dog and other stories from a child psychiatrist’s notebook. What Traumatized Children Can Teach Us about Loss, Love, and Healing. New York: Basic Books, ã2017) привернула мою увагу саме назвою. Але тепер залюбки раджу взятися до цієї книжки усім, хто цікавиться нейропсихологією травми. Травма у ній осмислюється через роботу мозку, продемонстровано взаємозв’язок між ранньою травмою та розвитком і функціонуванням мозку, а також трохи обговорюються питання фізіології стресу/травми у дітей (наприклад, говориться про те, що діти, які пережили серйозну травму, матимуть підвищене серцебиття), роботи пам’яті (а розуміння того, як працює пам’ять, за якими механізмами формуються спогади, є особливо важливим як для психологів, так і для їхніх клієнтів), детально описується стан дисоціації у дітей тощо.

Спектр клінічних випадків, представлених у книзі для ілюстрації наукового матеріалу, вражає: від випадку формування антисоціальної особистості у дитини до випадку атрофії мозку у дитини, виховуваної буквально як собаки. Піднімається питання адекватності використання DSM у її теперішньому вигляді для роботи із травматизованими дітьми через його скерованість на симптоматику радше ніж на комплексний підхід до аналізу стану дитини (для прикладу, піднімається питання того, що діагноз гіперактивності з розладом уваги або поведінкові розлади часто-густо ставляться глибоко травматизованим дітям замість діагностування у них ПТСР).

Утім, є кілька моментів, які мене зачепили. По-перше, під час читання складається враження, що Брюс Перрі є першопрохідцем у сфері вивчення питання впливу травми на дітей. Жодної згадки про тих, хто починав прокладати шлях у цьому напрямку. По-друге (і, на мою думку, це пов’язано із першим пунктом), складається відчуття, що Перрі не знайомий із багатьма дослідженнями, які виходять за межі нейропсихології/психіатрії. Для прикладу, розвиваючи дуже цікаву тезу про необхідність широкої та глибокої мережі соціальної підтримки для психологічного здоров’я людини, автори не втрималися від фрази про те, що жінкам і чоловікам тривалий час казали, що вони одне одному не потрібні для психологічного здоров’я/комфорту, але насправді все навпаки. Проте сьогодні існують дослідження (і геть не поодинокі) про те, що шлюбні стосунки йдуть на користь чоловікам (вони живуть тоді довше та щасливіше) і мають протилежний вплив на жінок. І це вже не говорячи, знов-таки, про штучне звуження рамок до гетеронормативних стосунків.

Ліан Моріарті. Truly Madly Guilty

Продовжую збирати колекцію художніх творів, у яких психологічно правдиво розкриваються різні психічні феномени. Останнє надбання – роман Ліан Моріарті (Liane Moriarty) “Truly Madly Guilty” (є тільки російський переклад – «Верные, безумные, виновные»).

Дуже коротко: роман – про наслідки алкоголізму, компульсивного накопичування (hoading), комплексу рятівника і ПТСР у житті людей. І тоді як алкоголізм або компульсивне накопичування – це щось видиме, настільки, що оминути їхній вплив на особистість не можливо, то ПТСР (і це прекрасно продемонстровано у романі) розгортається в людині так непомітно для неї самої, так логічно вписується психікою у побут, що іноді побачити його можна тільки знаючи, на що дивитися. Але водночас роман демонструє і спроможність психіки деяких людей переробити травматичний досвід, прожити його та, спираючись на нього, розтяти гордіїв вузол внутрішніх суперечностей, які неможливо було здолати до того.

Ще дуже сподобалася у романі у романі спроба подивитися на те, як травматичні події можуть бути проінтерпретовані дитиною, і як така інтепретація може призвести до руйнівних для дитячої психіки наслідків.

Особисто мені було дещо важко було читати роман через йог структуру: від теперішнього у минуле і назад – і знову, і знову, і знову. Але ж насправді психологічні феномени саме так і розгортаються: поволі, як шари з цибулини.