Минулого тижня в Україні сталася безпрецедентна подія: судом було прийнято рішення вилучити із книги В. Кіпіані «Справа Василя Стуса» певні фрази про участь В. Медведчука у судовому процесі проти Стуса та заборонити розповсюдження тиражу цієї книги. На очах, відкрито, безсоромно робляться спроби учергове переписати історію країни, переписуючи оповіді персоналій, залучених в історичні події.
Зараз дійсно проробляється колосальна робота по поверненню (а подекуди й реконструкції) історичної, культурної та й мовної пам’яті українців як етносу та державотворчої нації. І «Справа Василя Стуса» є прикладом такої роботи. Але (подібно до, для прикладу, жіночих історичних студій) ця робота лишається марґінальною, не призводячи до глибинних суспільних змін.
Постколоніальний та постімперський аналіз, який поволі набирає силу в українській гуманітаристиці, великою мірою пояснює процеси, які зараз відбуваються в Україні. Але, на мою думку, сам по собі він не спроможний запустити процеси суспільного зцілення – насамперед чи не тому, що не спроможний обробити історичну травму. Під час конференції «Реалії фрагментації та туга за зціленням: Юнгіанське бачення демократії, влади та ілюзій у сучасній політиці», організованої Інститутом К.Г. Юнга у Сан-Франциско і групою «Аналіз і активізм», що відбулася на цих вихідних, мала можливість спостерігати за тим, як психологи – чорні та білі – намагаються опрацювати історичну травму чорних у США. І ще раз переконалася у тому, наскільки бракує таких зусиль в Україні.
Упевнена, що зцілення не можливе, якщо у нашому суспільстві, травмованому совіцьким режимом, не піднімаються питання історичної травми, пов’язаної із кріпацтвом (тим самим рабством), релігійними розколами (згадати хоча б історію Галшки Гулевичівни), ксенофобією, яка вже тепер цілком логічно виплекала й расизм. Пам’ять багатьох родин обривається Другою світовою війною, Голодомором, чистками, революцією 1917 р., погромами.
Перервність історичної та особистої пам’яті, невкоріненість у власне минуле – це лише один із наслідків історичної травми, який перетворює кожного із нас – та й Україну в цілому – на пергамент, який неодноразово уже був перетворений на палімпсест, а тепер завдяки легкості судового рішення може перетворитися на нього знову і знову.
Мені складно уявити, якою може бути робота з історичною травмою в Україні. Художня література, кіно, напевно, – найявніший спосіб, що ним можна залучити до такої роботи ширші суспільні кола. Психологічне осмислення має йти пліч-о-пліч з історичним. Проте як це робити тоді, коли не збережено (чи то пак знищено?) особисту історичну пам’ять та оповідь?
Верни до мене, пам’яте моя!
Нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою,
хай сходить співом горло солов’я
в гаю нічному. Пам’яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука осіннього достою
в мої червонобокі виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні, у маячні струмує.
І я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам’яте моя!
В. Стус. Зі збірки «Палімпсести»