Минулого тижня в Україні сталася безпрецедентна подія: судом було прийнято рішення вилучити із книги В. Кіпіані «Справа Василя Стуса» певні фрази про участь В. Медведчука у судовому процесі проти Стуса та заборонити розповсюдження тиражу цієї книги. На очах, відкрито, безсоромно робляться спроби учергове переписати історію країни, переписуючи оповіді персоналій, залучених в історичні події.
Зараз дійсно проробляється колосальна робота по поверненню (а подекуди й реконструкції) історичної, культурної та й мовної пам’яті українців як етносу та державотворчої нації. І «Справа Василя Стуса» є прикладом такої роботи. Але (подібно до, для прикладу, жіночих історичних студій) ця робота лишається марґінальною, не призводячи до глибинних суспільних змін.
Постколоніальний та постімперський аналіз, який поволі набирає силу в українській гуманітаристиці, великою мірою пояснює процеси, які зараз відбуваються в Україні. Але, на мою думку, сам по собі він не спроможний запустити процеси суспільного зцілення – насамперед чи не тому, що не спроможний обробити історичну травму. Під час конференції «Реалії фрагментації та туга за зціленням: Юнгіанське бачення демократії, влади та ілюзій у сучасній політиці», організованої Інститутом К.Г. Юнга у Сан-Франциско і групою «Аналіз і активізм», що відбулася на цих вихідних, мала можливість спостерігати за тим, як психологи – чорні та білі – намагаються опрацювати історичну травму чорних у США. І ще раз переконалася у тому, наскільки бракує таких зусиль в Україні.
Читати далі