Трохи із запізненням, але дуже хочеться поділитися.
Уже десь рік у мене на столі лежить стаття про професорку Стенфорду Клелію Мошер – дослідницю вікторіанської сексуальності. Народжена 1863 р., Клелія мала схильність до науки, підтримувану батьком-лікарем, який тим не менше побоявся відпустити свою улюблену та дещо хворобливу дочку в університет і спробував відволікти її від наукових студій, облаштувавши для неї квітковий магазинчик. Працюючи у ньому, Клелія назбирала грошей на навчання – і 1889 р. вступила в Університет Уеллеслі (Wellesley). 1892 р. вона перевелася у Стенфордський університ і 1894 р. отримала ступінь маґістра фізіології. 1896 р. вона отримала ступінь доктора медицини (MD – Doctor of Medicine) в Університеті Джона Ґопкінза.
Сферою її досліджень була фізіологія та фізичний розвиток жінок, проте задачею – доведення того, що жінки не є меншовартісною статтю, а тендітність скоріше є результатом браку фізичного навантаження та виховання. Але найцікавішим її професійним надбанням все-таки, напевно, є дослідження жіночої сексуальності, за її життя не підготовлене до друку; проте воно розкриває американок вікторіанської доби цілком з іншого боку. «Ми із чоловіком вважаємо, що статевий акт важливий сам по собі, ми хочемо, щоби він у нас був, і нам духовно, а не тільки фізично, його бракує за його відсутності, тому що це найвище, найсакральніше вираження нашої єдності», – написала в анкеті про сексуальне життя та погляди на нього одна із респонденток Мошер, народжена 1860 р.
Сама ж Мошер (померла 1940 р.) страждала від самотності та неможливості розділити своє життя із близькою людиною: «Я поступово усвідомлюю, що дуже самотня. Єдине, що мене цікавить, – це те, для чого мені потрібен мозок. Жінки, із якими я знайомлюся, у цьому не так вже й зацікавлені, а із чоловіками я знайомлюся нечасто, тому живу в інтелектуальній самоті, що подібна до самоти пустелі – небезпечної для ґлузду людини».