Буду чесною: книжка «Хлопець, якого виховували як собаку, та інші історії із записника дитячого психіатра: Чому можуть навчити нас травматизовані діти про втрати, любов і зцілення» (Bruce D. Perrry, Maia Szalavitz, The Boy Who Way Raised as a Dog and other stories from a child psychiatrist’s notebook. What Traumatized Children Can Teach Us about Loss, Love, and Healing. New York: Basic Books, ã2017) привернула мою увагу саме назвою. Але тепер залюбки раджу взятися до цієї книжки усім, хто цікавиться нейропсихологією травми. Травма у ній осмислюється через роботу мозку, продемонстровано взаємозв’язок між ранньою травмою та розвитком і функціонуванням мозку, а також трохи обговорюються питання фізіології стресу/травми у дітей (наприклад, говориться про те, що діти, які пережили серйозну травму, матимуть підвищене серцебиття), роботи пам’яті (а розуміння того, як працює пам’ять, за якими механізмами формуються спогади, є особливо важливим як для психологів, так і для їхніх клієнтів), детально описується стан дисоціації у дітей тощо.
Спектр клінічних випадків, представлених у книзі для ілюстрації наукового матеріалу, вражає: від випадку формування антисоціальної особистості у дитини до випадку атрофії мозку у дитини, виховуваної буквально як собаки. Піднімається питання адекватності використання DSM у її теперішньому вигляді для роботи із травматизованими дітьми через його скерованість на симптоматику радше ніж на комплексний підхід до аналізу стану дитини (для прикладу, піднімається питання того, що діагноз гіперактивності з розладом уваги або поведінкові розлади часто-густо ставляться глибоко травматизованим дітям замість діагностування у них ПТСР).
Утім, є кілька моментів, які мене зачепили. По-перше, під час читання складається враження, що Брюс Перрі є першопрохідцем у сфері вивчення питання впливу травми на дітей. Жодної згадки про тих, хто починав прокладати шлях у цьому напрямку. По-друге (і, на мою думку, це пов’язано із першим пунктом), складається відчуття, що Перрі не знайомий із багатьма дослідженнями, які виходять за межі нейропсихології/психіатрії. Для прикладу, розвиваючи дуже цікаву тезу про необхідність широкої та глибокої мережі соціальної підтримки для психологічного здоров’я людини, автори не втрималися від фрази про те, що жінкам і чоловікам тривалий час казали, що вони одне одному не потрібні для психологічного здоров’я/комфорту, але насправді все навпаки. Проте сьогодні існують дослідження (і геть не поодинокі) про те, що шлюбні стосунки йдуть на користь чоловікам (вони живуть тоді довше та щасливіше) і мають протилежний вплив на жінок. І це вже не говорячи, знов-таки, про штучне звуження рамок до гетеронормативних стосунків.
