Навколо цієї невеличкої статті Віннікотта – «Цей фемінізм» («This Feminism», представлена як доповідь 1964 р., вперше опублікована 1986 р.) – ходила більше місяця – з острахом. Цікавість перемогла.
А тепер так само з острахом думаю про те, чи варто про неї писати. І про те, чи існує на неї відповідь жіноча, з психотерапевтичної, аналітичної позиції. Чи потрібно на це відповідати взагалі. Чи просто піти далі, наче цього і не було. І чи маю право я – як феміністка, яка є психологинею, – просто мовчати про статтю, написану більш ніж півстоліття тому? Чи має взагалі сенс згадувати про неї, сподіваючись на те, що про неї забули?..
1964 р. – друга хвиля фемінізму; вже є перший переклад «Другої статі» англійською (хоча й недолугий, якщо вірити критикам); пише свої статті з феміністичною інтерпретацією християнських догматів Мері Дейлі (її перша монографія «Церква та друга стать» вийде друком 1968 р.) та розвивається Вікка; Мартін Лютер Кінг отримує Нобелівську премію миру за ідеї боротьби з нерівністю ненасильницькими методами; в Об’єднаному королівстві уже прийнятий закон про рівну оплату праці (1963), а Закон про громадянські права (за редакцією 1964 р.) заборонив працедавцям дискримінацію на основі статі. Чи це вплинуло на центральну позицію (чи то пак модний тепер «мейнстрім») психо/аналітичної спільноти? Вплинуло – найцікавішим чином.
Ця допоповідь Віннікотта – блискучий приклад спротиву та культурного привласнення, що їх чинить істеблішмент змінам, спроможним розхилитати самі його підвалини. Віннікотт – психоаналітик. Відповідно, у своїх теоретичних (чи не дуже) міркуваннях він спирається на психоаналітичну теорію Фройда. Йдеться про засадничу для фройдівської теорії психології жінок концепцію фалічного етапу розвитку, який дівчатами проживається як заздрість до пенісу та формує у них комплекс меншовартісності, ідею про надцінність ерегованого пенісу, фантазію (а надалі – й ілюзію) про прихований пеніс – і все це призводить до формування садомазохістичної організації психіки жінок.
Утім, «садо» – це вже те, що додає Віннікотт. Він також додає до цієї теорії ідею заздрості чоловіків до жінок та ідею про те, що «у найпримітивній формі ідентифікації [із чоловіками] жінка може використати чоловіка, а отже й отримати бонус від передачі їй чоловічності та переживання того, що вона має її у собі, аби відчути себе жінкою». (Можливо, що це його інтерпретації ідей Юнга про аніму-анімуса, але напевно цього не знаю.) Ще одна ідея, яка, здається, є цілком Віннікоттовою, – це ненависть до жінки, бо вона народжує геть усіх, у тому числі й жінок, аже всі – і чоловіки, і жінки – колись від жінки залежали, а отже «ненависть до цього якимось чином має трансформуватися у вдячність, що є умовою досягнення повної зрілості особистості».
Сюди Віннікотт фантастичним чином вплітає фемінізм: «…надзвичайно милий чоловік може або довести жінку-партнерку до неймовірного потребування кожного чоловіка, навіть жахливого чоловіка, примітивного жорстокого чоловіка, який нікому не подобається й не може сподобатися, або примусити її удатися до її власної чоловічності, посилюючи складові її латентного фемінізму». Адже фемінізм – це, з точки зору Віннікота, патологія (більшою чи меншою мірою), за якої жінка може або протестувати проти чоловічого суспільства з позиції чоловічого хизування, вкоріненого у непройдену нею фалічну фазу, або відмовитися визнати свою меншовартісність (принаймні у сфері фізичного розвитку).
Що я скажу… Антропологічно цікавий приклад використання наукових теорій і культурного привласнення (cultural appropriation) для підтримки та посилення поточного соціального устрою. Для прикладу, пояснюючи свою ідею про жінку, що вона є жінкою, яка народжує усіх, Віннікотт бере образ, який є одним із найважливіших для фемінізму та пошуків у сфері жіночої духовності, теології та релігії – образ триєдиної жінки (дівчинка, матір, стара жінка), – і пише:
«У міфі постійно з’являються три покоління жінок, або три жінки із різними функціями. Незалежно від того, чи є у жінки діти, чи ні, вона знаходиться у цій нескінченній серії; вона немовля, жінка та бабця, вона матір, дівчинка-немовля та немовля немовляти. Це дає їй можливість бути брехливою. Вона може бути маленькою та солоденькою, аби зловити собі чоловіка, тоді стати дружиною-матір’ю, яка домінуватиме, а далі – люб’язною бабусею.»
Він стверджує, що чоловіки на таке не спроможні. Їм доводиться докладати величезних зусиль, аби відокремитися від жінки, – і таким чином вони віднаходять свою чоловічу єдність. І чим зрілішими вони стають у процесі цього, тим унікальнішими вони є. Жінкам це недоступно. І саме цьому заздрять феміністки.
Тобто це не чоловіки ігнорують існування клітора настільки, що перші системні дослідження цього органу почали проводити лише у 21 столітті і тільки зараз сформувалося розуміння того, наскільки складним цей орган є насправді (і я навіть не буду згадувати про те, як подекуди в Європі лікували істерію або інші психічні розлади у жінок); це жінки заздрять пенісу. Це не чоловіки пишуть про свою заздрість до спроможності народжувати та своє власне відчуття меншовартості перед жінкою – це жіноча брехливість. Це не чоловіки утверджуються у світі – у тому числі й науковому,- утверджуючи свою зверхність та владу над жінками, це жінки – звабниці.
Найстрашнішим мені здається навіть не те, що на подібні міркування у науковому середовищі покладаються і досі, і навіть не те, що вони є невідрефлексованим виплодом тої самої ненависті та заздрості до жінок, спроеційованої на самих же жінок, геніальної на загал людини, а те, що вони так само невідрефлексовано сприймається подальшими поколіннями психологів/инь. Для прикладу, нещодавно бачила розлогу статтю про фалічних жінок, у якій наполегливо радилося «прийняти свою жіночність» та стверджується – буквально!- таке: «У кожної жінки, яка народила дитину, є зваба зробити її своїм нарцистичним продовженням, своїм «фалосом» (http://www.psychologies.ru/standpoint/fallicheskie-jenschinyi-trend-nashego-vremeni/).
Віннікотта тепер відкладу. Це треба _прийняти_ та осмислити, щоби мати можливість керуватися його іншими значними теоретичними надбаннями – і не ранитися через відсутність гідного місця для жінки у його інтелектуальному всесвіті. Бо, схоже, у жінки, як і раніше, лишається лише два варіанти вибору: або мазохізм, або фемінізм (Глорія Стайнем).
