tamlin

про фізичне навантаження під час депресії

Автор

нічого особливо нового у цій цитаті насправді-то немає. Але мені сподобалося те, як автори говорять про “робити хоч щось – і це вже добре” на противагу розповсюдженим перфекціоністським ідеям, що треба одразу щось серйозне, інакше не в лік.

“Якщо у вас депресія, це той час, коли вам найбільше потрібні фізичні вправи, але водночас це й час, коли вам найменше хочеться хоч щось робити. Якщо у вас депресія, можливо, ви взагалі майже не рухаєтеся, але мета – почати додавати трохи руху щодня. Вам може здаватися, що ви вже зробили зарядку, просто вставши із ліжка, але якась звичка, як-от чистити зуби, може полегшити для вас задачу підтримки програми діяльності, не зважаючи на силу вашої депресії. Ймовірно, ви були значно активніші до депресії, але робити хоч щось краще, аніж не робити нічого. Може бути дуже складно почати рухатися, але це зрештою це покращить ваш настрій, та й ви будете здоровішими, адже це стимулюватиме ваш імунітет, який слабшає через депресії. Навіть сидячі на дивані, ви можете робити піднімання ніг, або ви можете ходити у коридорі квартири чи будинку, або й навіть сходами у будинку, якщо ви не хочете бачити світ. Які б вправи ви не виконували, це краще, аніж десь просто сидіти чи лежати.”

Ruth C. White, John D. Preston. Bipolar 101. A Practical Guide to Identifying Triggers, Managing Medications, Coping with Symptoms, and More (Біполярка, курс для початківців. Практичний посібник з визначення триґерів, медикаментозного ведення, подолання симптомів і багато іншого). Oakland, CA : New Harbinger Publications, c2009

трохи статистики про депресію із книжки для підлітків

Автор
– Спеціалісти з питань психічного здоров’я вважають, що депресією та тривожність уражено до 15% дошкільнят.
 
– Спеціалісти з питань психічного здоров’я вважають, що ймовірність того, що підлітки, які страждають від нелікованих депресій, скоять самогубство, вища у 12 разів у порівнянні із підлітками, які від депресій не страждають.
 
– Спеціалісти з питань психічного здоров’я вважають, що менш ніж 33% підлітків, які страждають від депресії, лікуються від неї.
 
– Нещодавно проведене дослідження у сфері психічного здоров’я вказало на те, що 45% підлітків у віці 13-17 років сказали, що у них значно вищий рівень стресу, аніж рік тому. Проте лише 28% батьків помітили таку зміну у своїх дітях.
 
– Дослідження 2010 р. з’ясувало, що лише 50% підлітків розповіли своїм батькам про стрес або занепокоєння, що їх вони переживали минулого місяця.
 
– Останні дослідження вказують на те, що 41% жінок, які живуть із депресією, так соромляться цього, що не звертаються по допомогу.
 
І наостанок цитата:
«Я так часто чула: «Ти не сама». Але це щось, що потрібно пережити, а не просто почути». – Пейдж (підлітка)
 
Усе за книжкою:
Кейті Марсіко. Депресія та стрес (Katie Marsico. Depression and stress. NY: Cavendish Square, ©2014)

“Вичерпно про психічне здоров’я жінок”

Автор
весь тиждень колотилася: хотілося цікаву цитату викласти, то і ту книжку погортала, і ту, і там знайшла гарну, і там. Аж ось за живе вхопило:
“Дедалі більше є доказів того, що розглядати жінок як просто жертв ґендерованих несправедливості та пригнічення – то лише часткове пояснення. Також необхідне визнання життєстійкості жінок та їхнього спротиву несправедливості, а особливо їхніх стратегій виживання, які часто, вірогідно, помилково означаються як патологічна або збочена поведінка та розлади особистості.”
посібник “Вичерпно про психічне здоров’я жінок” (Comprehensive Women’s Mental Health. Ed. By David J. Castle and Katheryn M. Abel. Cambridge Un Press, ©2016).

троянда як метафора

Автор

У мене у кабінеті біля вікна живе мініатюрна троянда. Вона здається мені прекрасною метафорою того, що таке для травмованої людини психотерапевтичне середовище. Ця троянда тричі майже загинула: один раз від павутинного кліща, навіть не знаю, де він взявся, другий раз від браку сонячного світла у кімнаті, де вона була тимчасово змушена жити, а потім її з’їли коти, геть з’їли за півгодини, що мене не було у кімнаті. І так, з одного боку у неї немає нічого, гола-голісінька, у неї є відмерлі гілочки, що їх я поки не наважуюся обрізати, і одна напіввідмерла, яка усе-таки змогла вигнати пагін. Але ж подивіться, яка красуня виросла – біля вікна, з достатньою кількістю поливу та добрив, кроплена від шкідників і захищена від котів.

Дж. Ґілл

Автор
“…прив’язаність душі до океану символізує глибші царини психіки – те, що поки що є невідомим, але колись може стати видимою дійсністю.”
 
Джон Ґілл. “У світі вдома” (John Hill. At Home in the World)

До Міжнародного дня жінок і дівчат у науці – ’21

Автор

Трохи із запізненням, але дуже хочеться поділитися.

May be an image of 1 особа

Уже десь рік у мене на столі лежить стаття про професорку Стенфорду Клелію Мошер – дослідницю вікторіанської сексуальності. Народжена 1863 р., Клелія мала схильність до науки, підтримувану батьком-лікарем, який тим не менше побоявся відпустити свою улюблену та дещо хворобливу дочку в університет і спробував відволікти її від наукових студій, облаштувавши для неї квітковий магазинчик. Працюючи у ньому, Клелія назбирала грошей на навчання – і 1889 р. вступила в Університет Уеллеслі (Wellesley). 1892 р. вона перевелася у Стенфордський університ і 1894 р. отримала ступінь маґістра фізіології. 1896 р. вона отримала ступінь доктора медицини (MD – Doctor of Medicine) в Університеті Джона Ґопкінза.

Сферою її досліджень була фізіологія та фізичний розвиток жінок, проте задачею – доведення того, що жінки не є меншовартісною статтю, а тендітність скоріше є результатом браку фізичного навантаження та виховання. Але найцікавішим її професійним надбанням все-таки, напевно, є дослідження жіночої сексуальності, за її життя не підготовлене до друку; проте воно розкриває американок вікторіанської доби цілком з іншого боку. «Ми із чоловіком вважаємо, що статевий акт важливий сам по собі, ми хочемо, щоби він у нас був, і нам духовно, а не тільки фізично, його бракує за його відсутності, тому що це найвище, найсакральніше вираження нашої єдності», – написала в анкеті про сексуальне життя та погляди на нього одна із респонденток Мошер, народжена 1860 р.

Сама ж Мошер (померла 1940 р.) страждала від самотності та неможливості розділити своє життя із близькою людиною: «Я поступово усвідомлюю, що дуже самотня. Єдине, що мене цікавить, – це те, для чого мені потрібен мозок. Жінки, із якими я знайомлюся, у цьому не так вже й зацікавлені, а із чоловіками я знайомлюся нечасто, тому живу в інтелектуальній самоті, що подібна до самоти пустелі – небезпечної для ґлузду людини».

Джерело

Ґеловін

Автор

За сучасною поганською традицією, Ґеловін (Самайн, а за українською народною традицією наближчою до цього свята є Дідова субота, або Зворожини) – період на межі осені та зими, коли колесо року неуникненно скочується у зиму – у простір завмирання, а отже і смерті, а пелена між двома світами – людським і світом духів, людським і божественним, тобто профанним і сакральним – витончується. І тому у світ людський добуваються духи потойбіччя, та й  людина може торкнутися потойбічного світу. Але й також у ширшому сенсі Ґеловін – це визнання Тіні, і колективної, і особистої, з якою можна зустрітися у безпеці гумористичного, десакралізованого простору дитячої гри – доторкнутися до неї без остраху руйнації, безсоромно вдивитися у найтемніші часточки своєї особистості та прийняти їх.

Стус, або кілька слів про історичну травму

Автор

Минулого тижня в Україні сталася безпрецедентна подія: судом було прийнято рішення вилучити із книги В. Кіпіані «Справа Василя Стуса» певні фрази про участь В. Медведчука у судовому процесі проти Стуса та заборонити розповсюдження тиражу цієї книги. На очах, відкрито, безсоромно робляться спроби учергове переписати історію країни, переписуючи оповіді персоналій, залучених в історичні події.

Зараз дійсно проробляється колосальна робота по поверненню (а подекуди й реконструкції) історичної, культурної та й мовної пам’яті українців як етносу та державотворчої нації. І «Справа Василя Стуса» є прикладом такої роботи. Але (подібно до, для прикладу, жіночих історичних студій) ця робота лишається марґінальною, не призводячи до глибинних суспільних змін.

Постколоніальний та постімперський аналіз, який поволі набирає силу в українській гуманітаристиці, великою мірою пояснює процеси, які зараз відбуваються в Україні. Але, на мою думку, сам по собі він не спроможний запустити процеси суспільного зцілення – насамперед чи не тому, що не спроможний обробити історичну травму. Під час конференції «Реалії фрагментації та туга за зціленням: Юнгіанське бачення демократії, влади та ілюзій у сучасній політиці», організованої Інститутом К.Г. Юнга у Сан-Франциско і групою «Аналіз і активізм», що відбулася на цих вихідних, мала можливість спостерігати за тим, як психологи – чорні та білі – намагаються опрацювати історичну травму чорних у США. І ще раз переконалася у тому, наскільки бракує таких зусиль в Україні.

Читати далі

М. Стівенс

Автор

“Насильство над дітьми, домашнє насильство, сексуальні напади, злочини на ґрунті ненависті, воєнні злочини, геноцид і всі інші форми міжособистісного насильства буяють у культурі мовчання та сорому. Аби спинити насильників, необхідно заохочувати говорити тих, хто постраждав від насильства. А решта нас має бути готова посвідковувати це, навіть якщо та правда, що ми її чутимемо, буде подекуди приголомшливою, гротескною та страшною.”

Мішель Стівенс. Налякана до самовтрати. Моя подорож з насильства та божевілля до виживання та процвітання (Michelle Stevens. Scared Selfless. My Journey from Abuse and Madness to Surviving and Thriving).

О. Стрельник

Автор

«Соціокультурні уявлення про материнство як головне призначення жінки в Україні поширеніші, ніж в інших країнах Європи. За даними Європейського соціяльного дослідження 2008 року, в Україні найбільша з-поміж європейських країн частка респондентів уважали, що «жінка мусить бути готовою менше працювати на оплачуваній роботі, щоби приділяти більше уваги сім’ї». З цим твердженням погодилися загалом 75% опитаних українців: 43% цілком погодилися <…>. Водночас, наприклад, у Швеції та Норвегії лише 2% респондентів цілком погодилися із цим твердженням.»

Олена Стрельник. Турбота як робота: Материнство у фокусі соціології.