У Світовий день біполярного розладу принесла у дзьобі ще одну автобіографію – «Галдол і гіацинти» Мелоді Моеззі, письменниці, юристки, громадської активістки та людини, яка живе зі біполярним розладом особистості.
З-поміж усіх автобіографій, у яких авторки опрацьовують свій власних досвід життя із психічними розладами, говорять про те, у чому система медичної/психологічної допомоги виявилася провальною або навпаки, а також про важливість переосмислення підходів до надання допомоги людям із психічними розладами (і про те, як вони спираються на цей власний досвід у своїй професійній діяльності), на мою думку, «Галдол і гіацинти» є унікальною саме завдяки тожсамості авторки і тому, як вона намагається пов’язати її зі своїм розладом.
Мелоді Моеззі – американка іранського походження; народжена у Чікаго, немовлям через вчинений у Тегерані терористичний акт повернута разом з усією родиною в Іран, з якого родина знову еміґрувала у США через кілька років. «[Також] я не мала жодного уявлення про те, що просто тому, що я народилася у Сполучених Штатах із явно перською ДНК, мені судилося мати біполярну тожсаміть та схильність, яку я не можу контролювати. Коротше кажучи, я і була отруєна Заходом (на думку Аятолли), і мала великий нахил до того, щоб збожеволіти», – з гумором пише авторка, намагаючись зрозуміти той вплив, що його мала розщеплена культурна тожсамість на її психологічний стан.
І хоча вона не рефлексує над цим питанням глибоко, важливий самий факт того, що вона піднімає його нарівні з питаннями про систему охорони здоров’я США, про те, наскільки пацієнти упосліджуються методами, запровадженими цією системою, і те, наскільки деякі методи, начебто призначені для полегшення стану пацієнтів, насправді їм шкодять, питаннями про упередження, які існують у культурі США, і про важливість групової підтримки, наданої іранцям/мусульманам після вересневого теракту іншими групами, які страждали від дискримінації за етнічним принципом.
Окремо мені дуже сподобалося у цій книзі те, як вона написана. Маючи біполярний розлад І типу та пройшовши усі кола пекла цього розладу, Моеззі змогла описати свій дуже тяжкий досвід гумористично, легко, але так, що не можливо не пройнятися співчуттям до страждання авторки та повагою до її чоловіка, який пройшов ці кола пекла поруч із нею.