Завтра добігають кінця «16 днів проти насильства». На жаль, для суспільства часто завершення якоїсь події означає, що питання закрито – на ще один рік (провели подію – перейшли до наступної). Насправді ж, подібні заходи проводяться саме для того, щоб привернути увагу до певного суспільного явища не на одну мить, а для того, щоб його почали помічати щодня, а відтак – і щось робити із ним.
Питання насильства, у будь-якій його формі – над дітьми, жінками, старшими людьми, чоловіками, ґеями, лесбійками, транґендерними людьми (і цей перелік зовсім не вичерпний), і над людьми будь-якого рівня статків – мають залишатися у полі зору у будь-який час. У Сполучених штатах від насильства щохвилини страждає 20 людей. Щороку від насильства помирає близько 1.6 млн осіб, і воно є однією з основних причин смерті для людей віком від 15 до 44 років. Тому зараз хотілося би сказати ще хоча б кілька слів про насильство – над жінками.
У моїй практиці майже кожна історія (за дуже поодинокими випадками) – це історія про насильство. Вербальне, фізичне, сексуальне, економічне. І по відношенню до моїх клієнток (а іноді й клієнтів), ї їхніх рідних. Кожен випадок сповнений болю, сліз, часто-густо невиплаканих і нерозділених, та страждання, що у дорослішому житті трансформуються на депресії, тривожні розлади та панічні атаки, психосоматичні розлади, безсоння, самоушкодження, зловживання наркотиками або алкоголем та формування інших залежностей.
Багатьом постраждалим складно функціонувати та жити щоденним життям. Під тиском насильства руйнується здатність дитини, жінки тестувати дійсність, втрачається спроможність вірити у майбутнє, довіряти людям, у тому числі й близьким. З’являється страх перед партнером, страх близькості. Стає неможливим підтримувати свою власну, окрему точку зору, тому що насильство ставить під сумнів абсолютно все: ніщо не є тим, чим здається. Насильство (зокрема, домашнє насильство) позбавляє людину контролю над своїм життям та відчуття безпеки, натомість формуючи відчуття слабкості, безпорадності, переживання ізольованості. Воно утверджує викривлене уявлення про стосунки, за якого «б’є значить любить» є не просто дійсністю, а незаперечною істиною та частиною психічного ландшафту людини. «Не б’є – не любить». «Навіть якщо це насильство, він робить це зі мною з любові та турботи».
Увага: у тексті тригери про насильство над дітьми та педофілію.
Цієї осені моя колекція автобіографій жінок про їхні, іноді здолані, психічні розлади поповнилася ще однією – книгою «Налякана до самовтрати. Моя подорож з насильства та божевілля до виживання та процвітання» Мішель Стівенс (Michelle Stevens. Scared Selfless. My Journey from Abuse and Madness to Surviving and Thriving). Довго чекала на неї у черзі у бібліотеці. Довго не могла почати її читати. А потім так само довго не могла щось про неї написати. І зараз, коли я сиджу, відкривши файл, мені хочеться утекти у комфорт свого життя.
весь тиждень колотилася: хотілося цікаву цитату викласти, то і ту книжку погортала, і ту, і там знайшла гарну, і там. Аж ось за живе вхопило:
“Дедалі більше є доказів того, що розглядати жінок як просто жертв ґендерованих несправедливості та пригнічення – то лише часткове пояснення. Також необхідне визнання життєстійкості жінок та їхнього спротиву несправедливості, а особливо їхніх стратегій виживання, які часто, вірогідно, помилково означаються як патологічна або збочена поведінка та розлади особистості.”
Трохи із запізненням, але дуже хочеться поділитися.
Уже десь рік у мене на столі лежить стаття про професорку Стенфорду Клелію Мошер – дослідницю вікторіанської сексуальності. Народжена 1863 р., Клелія мала схильність до науки, підтримувану батьком-лікарем, який тим не менше побоявся відпустити свою улюблену та дещо хворобливу дочку в університет і спробував відволікти її від наукових студій, облаштувавши для неї квітковий магазинчик. Працюючи у ньому, Клелія назбирала грошей на навчання – і 1889 р. вступила в Університет Уеллеслі (Wellesley). 1892 р. вона перевелася у Стенфордський університ і 1894 р. отримала ступінь маґістра фізіології. 1896 р. вона отримала ступінь доктора медицини (MD – Doctor of Medicine) в Університеті Джона Ґопкінза.
Сферою її досліджень була фізіологія та фізичний розвиток жінок, проте задачею – доведення того, що жінки не є меншовартісною статтю, а тендітність скоріше є результатом браку фізичного навантаження та виховання. Але найцікавішим її професійним надбанням все-таки, напевно, є дослідження жіночої сексуальності, за її життя не підготовлене до друку; проте воно розкриває американок вікторіанської доби цілком з іншого боку. «Ми із чоловіком вважаємо, що статевий акт важливий сам по собі, ми хочемо, щоби він у нас був, і нам духовно, а не тільки фізично, його бракує за його відсутності, тому що це найвище, найсакральніше вираження нашої єдності», – написала в анкеті про сексуальне життя та погляди на нього одна із респонденток Мошер, народжена 1860 р.
Сама ж Мошер (померла 1940 р.) страждала від самотності та неможливості розділити своє життя із близькою людиною: «Я поступово усвідомлюю, що дуже самотня. Єдине, що мене цікавить, – це те, для чого мені потрібен мозок. Жінки, із якими я знайомлюся, у цьому не так вже й зацікавлені, а із чоловіками я знайомлюся нечасто, тому живу в інтелектуальній самоті, що подібна до самоти пустелі – небезпечної для ґлузду людини».
“Навчи її [свою дочку] не прагнути подобатися. Її справа не робити себе привабливою, а ставати цілісною особистістю, яка є чесною перед собою і усвідомлює рівноправність інших людей…
Покажи їй, що їй непотрібно всім подобатися. Скажи їй, що якщо комусь вона не подобається, завжди знайдеться той, на кого вона справить враження. Навчи її, що вона не просто об’єкт, який може подобатися чи не подобатися, вона – особистість, і саме їй щось може подобатися чи не подобатися. Коли вона стане підліткою і в сльозах прийде додому через якихось хлопців, котрі не поцінували її, утіш її. Скажи їй, що вона може також не вподобати їх.”
Чимаманда Нґозі Адічі. Люба Іджеавеле, або Феміністичний маніфест у п’ятнадцятьох пропозиціях.
